Свято на мільярди

Свято, що набуло популярності у країнах Заходу у 19 столітті, має змішане коріння. Частину традицій повʼязують з католицьким Днем всіх святих, який припадає на 1 листопада. Також вбачають звʼязок між Геловіном і кельтським святом Самайн, яке символізувало завершення сільськогосподарських робіт і під час якого вшановували мертвих. Свій слід у святкуванні залишила навіть британська Ніч Гая Фокса:  саме з неї запозичили вираз “Trick or treat”, з яким, зазвичай, ходять збирати солодощі. 

Попит на костюми та ласощі робить Геловін комерційно вигідним: так, 36% продажів у крамницях солодощів в Сполучених Штатах припадають саме на період з жовтня по грудень. Загальні ж витрати на Геловін цього року, за даними Національної федерації роздрібної торгівлі США, сягають 11,6 мільярда доларів! Третину суми витрачають на костюми, третину — на пригощання, і ще стільки ж — на святкові декорації. 

Чи святкують українці?

Не оминули ці тенденції й українців. Зокрема, свою справу тут зробила популярність Геловіну у соцмережах. Так, проведене минулого року опитування показало, що позитивно до свята ставляться 38% наших громадян  7% відзначають щорічно, і лише 12% вважають його нічим іншим, як комерцією. 

Традиційно у медіа піднімається дискусія про доцільність святкування. А під час війни додалося нових аргументів, чому варто з обережністю переймати геловінські традиції. Зокрема, у Православній церкві України минулоріч просили утриматися від святкування, через те, що декор чи костюми, пов’язані із смертю, можуть травмувати людей. “Багато (включно з дітьми) за час війни пройшли і бачили те, чого воліли б ніколи не бачити: каліцтва, людську смерть, рештки тіл, відірвані кінцівки, спотворені обличчя… неприкриті жахи війни. Чи варто зараз їм про це нагадувати і викликати непотрібні асоціації “геловінськими костюмами”, перевдяганням в образи мертвих істот чи осіб, імітацією відірваних кінцівок, порваних і зашитих облич?” 

У нас схожі традиції?

В українців є схожі свята, зазначає етнологиня Анастасія Кривенко: “По своїй суті — це свято вшанування померлих, коли нібито їхні душі повертаються на землю, а живі зустрічають їх карнавалами та фестивалями. І в українській традиції є три періоди, коли предки вірили, що духи потойбіччя повертаються”. Перший — це різдвяно-новорічний період, з маланкуванням, колядуванням і щедруванням. Другий — великодній, коли християни вірять, що душі померлих приходять на цілий тиждень. І третій період — зелені свята, під час яких, за повірʼями, на землю виходять русалки, котрих вважають нечистою силою.

Українське кіно в радянські часи: Довженко, Параджанов та інші

Ще з 1920-х років кіномистецтво в Радянському Союзі стало джерелом потужної внутрішньої пропаганди – кіно допомагало “совєтам” формувати необхідну їм свідомість широких мас. А отже українським режисерам того часу доводилось знімати переважно “правильне” кіно. Тим не менш, навіть в таких умовах вони знаходили можливості створювати справжні шедеври.

Найбільш промовистий приклад – кінострічка Олександра Довженка “Земля” (1930 рік). Німий фільм про перші роки колективізації, основна сюжетна лінія якого – конфлікт колгоспників та “куркулів”, протримався на екранах кінотеатрів лише декілька днів, оскільки зазнав осуду за недостатню комуністичну ідеологічність. Наразі деякі кінокритики вважають стрічку “Земля” не лише найкращою роботою Довженка, а й одним з найкращих фільмів в історії кіно.

За радянських часів, у 1964 році, був знятий фільм “Тіні забутих предків” режисера Сергія Параджанова. Драматична стрічка про життя гуцулів, екранізація однойменної повісті Михайла Коцюбинського, є обов’язковою для перегляду в Гарвардському університеті для тих, хто претендує на найвищий ступінь у кіномистецтві.

Коли кіно було мертвим: стрічки перших років незалежності

Перші півтора десятиліття української незалежності – час, коли всі вважали українське кіно мертвим. Економічна криза та потужний вплив російського культурного продукту на українську аудиторію – обставини, що унеможливлювали розвиток нашого кінематографу. Українські режисери, знімаючи кіно, також орієнтувалися на російську аудиторію. 

Тому не дивно, що перший повнометражний і великобюджетний художній фільм вийшов лише у 2002 році – “Молитва за гетьмана Мазепу” режисера Юрія Іллєнка. Цей фільм став однією з перших спроб переосмислити роль гетьмана, якого росіяни вважали зрадником, а їхня церква піддала анафемі. У результаті, російське міністерство культури заборонило його показ у РФ, а тамтешні критики назвали стрічку найбільш русофобською в історії кіно. 

Тренд на історичні художні фільми продовжив режисер Олесь Санін, знявши у 2003 році стрічку “Мамай”. В основі фільму — давній український та кримськотатарський фольклор. “Мамай” — це красива історія про заборонене кохання, яка чимось нагадує “Тіні забутих предків”. Але замість Карпат — степ, а замість гуцульського села — кримськотатарське поселення”, — описують стрічку оглядачі “Довженко-Центру”.

Художні шедеври та переосмислення історії: кіно 2010-х років

Справжній розквіт української кіноіндустрії стався лише після Революції Гідності 2013-2014 років. Фурор викликала кінострічка “Плем’я” режисера Мирослава Слабошпицького, прем’єра якої відбулася у 2014 році. Історія про хлопця з інтернату для глухих, знята без єдиного слова — усі герої спілкуються виключно жестовою мовою. Стрічку оцінили не не лише в Україні — вона була представлена на понад 100 кінофестивалях, зокрема, і у Каннах. У топ-100 українських фільмів за версією кінокритиків фільм “Плем’я” займає четверте місце. 

Анексія Криму та війна, розпочата Росією, на Сході України стала однією з ключових тем українських кінофільмів минулих десяти років. Серед найкращих робіт можна виокремити фільми “Кіборги” (2017 рік) режисера Ахтема Сеїтаблаєва про героїчну оборону Донецького аеропорту,  “Черкаси” (2019 рік) Тимура Ященка про героїчну оборону однойменного тральщика в бухті Донузлав та “Додому” (2019 рік) Нарімана Алієва про історію кримського татарина, який повертається додому.

Стрічки часів повномасштабної війни

Повномасштабна війна стала основною темою документальних кінострічок останніх трьох років. Один з таких — “20 днів у Маріуполі” (2023 рік) режисера Мстислава Чернова — здобув високу міжнародну оцінку, ставши першим українським фільмом, що отримав найпрестижнішу світову нагороду “Оскар”. Фільм розповідає про облогу Маріуполя: про гуманітарну катастрофу, масові поховання загиблих цивільних, злочини росіян, роботу лікарів. Загалом, ця кінострічка здобула понад 20 світових нагород та понад 40 номінацій.

Разом з тим, українські режисери під час повномасштабної війни не забувають і про “цивільні” теми, знімаючи комедії, трагікомедії, та навіть мультфільми. У 2022 році у кінопрокат вийшла стрічка одного з найкращих українських режисерів сучасності Антоніо Лукіча — трагікомедія “Люксембург, Люксембург” про двох братів-українців, які шукають по світу свого батька-югославського бандита. А у 2023 році світ побачив український мультфільм “Мавка. Лісова пісня” режисерів Олександри Рубан та Олега Маламужа, який був знятий англійською мовою та показаний у понад 140 країнах. 

Тож українське кіно не стоїть на місці і розвивається навіть в найскладніший для країни час. А отже після війни можна очікувати дійсно серйозного та стрімкого злету українського кіно в світі.

Музеї Шевченка, Шухевича, Ханенків: які заклади найбільше постраждали від війни

За даними Міністерства культури та інформаційної політики, від початку війни росіяни, окрім 113 музеїв та галерей, знищили або пошкодили 933 клуби, 695 бібліотек, 151 заклад мистецької освіти, 38 театрів, кінотеатрів та філармоній, 13 парків, зоопарків, заповідників, а також три цирки. Найбільше — у громадах Донецької (83%), Харківської (54%), Сумської (51%), Чернігівської (47%), Луганської (46%), Миколаївської (44%), Херсонської (43%) та Запорізької (36%) областей. Оскільки майже вся Луганщина, а також значний відсоток території Донецької, Запорізької та Херсонської областей залишаються тимчасово окупованими росіянами, це унеможливлює обрахунок точної кількості закладів історії, релігії, культури та мистецтва, що постраждали від бойових дій. Серед найвідоміших об’єктів культурної спадщини, окрім музею Сковороди, пошкоджень зазнали Національний музей мистецтв імені Ханенків, Національний музей Тараса Шевченка, Київська картинна галерея, Художній музей імені Куїнджі в Маріуполі, де зберігались оригінали картин Архипа Куїнджі та Івана Айвазовського, Меморіальний музей командира УПА Романа Шухевича на Львівщині, Історико-краєзнавчий музей в Іванкові, де зберігалися картини Марії Приймаченко, Спасо-Преображенський собор в Одесі.

Відновлення закладів культури: допомагають меценати та міжнародні партнери

Ситуація зі збереженням музеїв, інших закладів культури та мистецтва, а також релігійних споруд у прифронтових областях — доволі неоднорідна. Деякі об’єкти, які знаходяться неподалік від лінії фронту, — зруйновані майже вщент. Приміром, у місті Гуляйполе Запорізької області російські окупанти значно пошкодили Храм Преподобного Тихона Задонського, однак провести роботи з його консервації не дозволяють постійні обстріли. Водночас, ті заклади, які знаходяться далі від лінії фронту — продовжують працювати навіть попри небезпеку. Наприклад, Миколаївський обласний краєзнавчий музей, який потерпав від обстрілів п’ять разів, — колектив закладу поступово відновлює пошкоджені експозиції. “Наразі роботи тривають у виставкових залах природи та залах, присвячених становленню міста Миколаєва і суднобудівної промисловості міста. Також відновлюють етнографічний зал, присвячений козацтву та народним промислам степового Півдня”, — пояснює експерт з розвитку культури Офісу відновлення та розвитку Миколаєва Євген Гомонюк. Іншу проблему мають заклади культури окупованих та деокупованих територій — росіяни від самого початку війни вивезли десятки тисяч цінних артефактів. Зокрема, тільки з Херсонського краєзнавчого музею російські окупанти вкрали 23 тисячі експонатів. Їхнє повернення — питання, яке потребуватиме дипломатичного вирішення вже по завершенні війни.

Повоєнне відновлення музеїв та інших об’єктів культурної спадщини — справа дорога. Приміром, реконструкція музею Сковороди оцінюється в 112 млн грн. Такі кошти непідйомні для бюджетів громад та областей, тож вони вимушені шукати фінансування з інших джерел. Це насамперед іноземна меценатська допомога та грантові програми. Зокрема, Спасо-Преображенський собор, пошкоджений влітку минулого року, та інші об’єкти культури Одеси будуть відновлені за фінансування уряду Італії — підписання відповідного меморандуму днями анонсував в.о. міністра культури Ростислав Карандєєв. Для інших об’єктів культурної спадщини, що постраждали внаслідок війни, в Україні функціонує програма “Збережіть українську культуру”, започаткована Міністерством культури та оператором Vodafone, яка займається залученням благодійних коштів на відновлення музеїв та інших закладів культури. Також зберегти культурну спадщину допомагає і ЮНЕСКО. Приміром, на 2024 рік організація підписала угоду з урядом Японії на 14,6 млн доларів, які покриють проєкти з відновлення культурної спадщини в Україні.

Вареники та “Варена”

19 серпня до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини внесли  традиційну страву із Тернопільщини — “Кременецькі гречані вареники”. Тісто для цієї страви замішують тільки на гарячій воді, додають 800 грамів гречаного та 200 грамів пшеничного борошна. Начинку роблять із сиру.

Лише двома тижнями раніше, 26 липня, до переліку додали ще одну страву — обрядовий напій “Варена” з Сумщини. У селі Боромля Тростянецького району Сумської області цей напій готують щороку на дні, присвячені поминанню померлих: в першу та другу неділю після Великодня. “Варену” роблять із сушених вишень та ягід смородини, м’яти, цукру, меду і червоного перцю.

Одночасно з “Вареною” до списку внесли і  Буковинський урочистий вінок з ковилою. Це вид дівочого головного убору в деяких рівнинних селах Буковини. Щоб зробити такий вінок, до спеціальної бісерної коронки чи циліндру кріплять пучки ковили. У такому вінку дружки та наречена ходять запрошувати на весілля. 

Також у липні до переліку нематеріальної культурної спадщини додали традиційне ремесло бджільництва із Сватівського району Луганської області, традицію гуцульського художнього дереворізьблення, традиційний обряд Маланка із села Белуя Івано-Франківської області, традиційні жіночі прикраси із бісеру на Прикарпатті, традицію і технологію вишивки жіночої сорочки із Гадяччини, що на Полтавщині.

Більшість традицій — під загрозою зникнення

Наразі у Національний переліку нематеріальної культурної спадщини вже близько 70 позицій. Серед них, зокрема, чимало кулінарних, як от: приготування українського борщу, приготування ет аяклак (караїмського пиріжка з м’ясом) чи яворівського пирога. Є народні ремесла, а також різноманітні традиції: буковинське маланкування чи великоднє гуляння “Водити Володара” в селі Розкошівка на Вінниччині.

Зараз більшість із цих традицій — під загрозою зникнення. Тож внесення до Національний перелік нематеріальної культурної спадщини мало б допомогти зберегти їх для майбутніх поколінь. Крім того, нематеріальна культурна спадщина є важливою складовою міжнародного іміджу України. Та зрештою, робить українські містечка та села привабливими для туристів.  

Українська спадщина під охороною ЮНЕСКО

Внесення до Національного переліку нематеріальної культурної спадщини — це також передумова до потрапляння української спадщини до списку ЮНЕСКО. Так, минулоріч до об’єктів нематеріальної культурної спадщини, які потребують термінової охорони ЮНЕСКО, внесли культуру приготування українського борщу. А у 2016 році до цього переліку потрапили козацькі пісні Дніпропетровщини.

До Репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини людства внесли такі елементи української культури як петриківський декоративний живопис, традицію Косівської мальованої кераміки та Орьнек – кримськотатарський орнамент та знання про нього.

Найбільший грабунок культури з часів Другої Світової  

Масштаби розграбованих росіянами об’єктів культурної спадщини в Україні насправді вражають. Україна нині ретельно каталогізує втрати на деокупованихтериторіях. Наразі відомо про пограбування щонайменше 30 музеїв у Херсонській, Запорізькій, Харківській областях.

Серед цінностей – унікальні картини та археологічні артефакти. Зокрема, окупанти вивезли до ще раніше окупованого Донецька усі цінності Маріупольського художнього музею – а це понад 2 тисячі експонатів. У Мелітопольському краєзнавчому музеї викрадено скіфське золото. Картини із Херсонського музею, перед відступом з міста, окупанти вивезли до окупованого Криму двома вантажівками.

Також, станом на 25 січня, у Міністерстві культури нарахували 1271 ушкоджений нерухомий об’єкт культурної спадщини.

Викрадення об’єктів культурної спадщини росіянами – не є злочинами окремих військових, а сталою стратегією. Як повідомляють у правозахисній організації Human Rights Watch, перед відступом армії рф з Херсону, до міста прибули близько 70 фахівців, які організовано оцінювали картини й інші артефакти, та керували пограбуванням музеїв.

Такі злочини, впевнений Міністр культури України Олександр Ткаченко, є  не лише способом нажитись на викрадених цінностях, а й спробою знищити українську культурну ідентичність.

Зрештою, Україна звинуватила рф у порушенні Конвенції про захист культурних цінностей 1954 року, яку свого часу підписати обидві країни. Договір закликає підписантів «заборонити, запобігати та, якщо необхідно, припинити будь-яку форму крадіжки» культурних цінностей.

Повернути награбоване

Нині українські правоохоронці, юристи та мистецтвознавці збирають докази для майбутнього переслідування культурних злочинів. Зокрема, каталогізуютьвикрадене та шукають свідків. Не обходиться і без допомоги міжнародних партнерів.

Україна веде різнобічну співпрацю з урядами та організаціями різних країн щодо запобігання нелегальному трафіку культурних цінностей. Про це під час брифінгу в Медіацентрі Україна — Укрінформ розповіла заступниця міністра культури та інформаційної політики України  Катерина Чуєва.

«Була і є дуже інтенсивна комунікація з різними організаціями: значною мірою під парасолькою ЮНЕСКО, Єврокомісії, інших органів ЄС, всіх можливих урядових і міжурядових комітетів, громадських та професійних організацій», — повідомила Чуєва.

Міжнародна рада Музеїв спеціально розробила спільно з українськими музейниками червоні списки — Red Lists for Ukraine. Туди внесли викраденіукраїнські експонати, які тепер не зможуть потрапити до музеїв інших країн.

Також, щоб відстежувати продаж награбованого, Україна співпрацює з британською профільною організацією  The Art Loss Register, пише The New York Times. В базі організації вже зареєструвати понад 2 тис. українських експонатів. Відстежувати кількість зруйнованих росіянами бібліотек, музеїв та пам’яток допомагають США. Зокрема, правозахисна організація PEN America.

Дещо вдалось врятувати

Деякі культурні цінності вдалось врятувати буквально з вогню. Приміром, коли російський снаряд вдарив по музею Іванкова на Київщині, де зберігались два з половиною десятки робіт української художниці Марії Приймаченко, полотна врятували місцеві мешканці, які просто під час обстрілу виносили картини з палаючої будівлі. Такі приклади героїзму українців – не поодинокі. Наприклад, директорка музею на Луганщині, коли виїздила з уже окупованої території, замість власних речей, вивозила експонати. Про це вона розповіла Deutsche Welle. А деякі музеї самовільно, не чекаючи наказів від місцевої влади, брали на себе відповідальність і евакуйовували культурні цінності. Так, зокрема, вчинило керівництво Харківського літературного музею.

Щоб уникнути нових втрат об’єктів культури, вважає голова Всеукраїнської асоціації музеїв Сергій Кролевець, необхіді законодавчі зміни. Зокрема, музеї та інші установи культури повинні отримати повноваження ухвалювати життєво важливі рішення про евакуацію експонатів.

Російські варвари проти культури

Як розповів міністр культури Олександр Ткаченко під час брифінгу у Медіацентрі Україна-Укрінформ, з початку повномасштабної війни росіяни вже пошкодили або знищили понад 250 культурних пам’яток. Під вогонь окупантів потрапили церкви, музеї, пам’ятники, заповідники, будинки культури, театри, бібліотеки та історичні будівлі.

«Ми верифікуємо усі дані про ті заклади культури, які постраждали (від воєнних дій – ред.) і зруйновані», – зазначив Ткаченко.

Найбільше пошкоджених пам’яток у Харківській, Донецькій, Київській, Чернігівській, Луганській і Сумській областях. Зокрема, росіяни пошкодили Меморіал жертвам Голокосту в Дробицькому яру біля Харкова. Знищили гімназію-пам’ятку бельгійської архітектури кінця XIX століття у Лисичанську на Луганщині.

У Чернігові під ворожі обстріли потрапив Єлецький Успенський монастир та багато  інших церков. Від російських ракет постраждали музей і садиба М. Коцюбинського, Обласний художній музей ім. Г. Галагана, Військово-історичний музей, центральна міська бібліотека та інші будівлі.

На Київщині росіяни знищили Іванківський історико-краєзнавчий музей, де зберігалася колекція відомої художниці Марії Примаченко. У Бучі – архів В’ячеслава Чорновола і дисидента-шістдесятника, політв’язня Миколи Плахотнюка.

На окупованих територіях росіяни не лише руйнують пам’ятки, як-от: дармтеатр чи Будинок Гампера у Маріуполі. Вони також розкрадають культурні та історичні цінності. Відомо, що окупанти вивезли з маріупольських музеїв усі цінні експонати. Серед них – роботи художників Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі і Миколи Дубровського, а також унікальна колекція медальєрного мистецтва.

«Блакитний щит» і броня з піску

Міністерство культури та інформаційної політики активно консультується з ЮНЕСКО щодо методів зберігання культурних об’єктів під час війни. Найцінніші пам’ятки маркуються міжнародним знаком «Блакитний щит», який свідчить про посилений охоронний статус. Знищення таких об’єктів є прямим  воєнним злочином проти культурної спадщини.

Багато міських пам’ятників зараз одяглися в обладунки з вогнетривких матеріалів, фанерних щитів і мішків з піском. Так влада намагається захистити їх від ушкоджень, які можуть спричинити вогонь, уламки чи вибухова хвиля.

Частину обладнання для збереження українських пам’яток, зокрема протипожежну техніку, Україна отримала від Польщі. За словами Генерального Консула Республіки Польща у Львові Елізи Дзвонкевич, у Польщі наразі існує спеціальна програма, яка збирає засоби на потреби української культурної сфери.

Варто зазначити, що деякі українські музеї встигли вивезти найцінніші експонати у більш безпечні місця. Для інших було створено спеціальний Штаб порятунку спадщини, роботу якого координує ЮНЕСКО, Міжнародна рада музеїв, Міжнародний центр з дослідження, збереження та реставрації культурних цінностей та інші міжнародні організації. За підтримки штабу Національний музей Революції гідності розробив для колег інструкцію, як діяти в умовах війни. Поради зібрані на сторінці maidanmuseum.org/uk/node/2127.

Цифрові паспорти і 3D-моделі

На жаль, не всі культурні об’єкти можна евакуювати у бомбосховища чи обкласти піском. Пам’ятки архітектури залишаються під загрозою обстрілів. Але фахівці знайшли спосіб, як їх зберегти – в електронному вигляді, зафіксувавши точні розміри і зовнішній вигляд. У такому разі, навіть якщо ворожий вогонь пошкодить споруду, її можна буде відбудувати.

Такі проєкти уже започатковані у Києві та Львові. Зокрема, у Львові цифровий паспорт історичних будівель роблять за допомогою лазерного сканування. Архітектори вже оцифрували церкву Ольги та Єлизавети та інші храми, палац Лозинського, костел Кларисок та ін. Крім того, платформу для збору цифрових 3D-копій пам’ятників і важливих історичних споруд ініціювала данська організація Blue Shield Danmark спільно з ЮНЕСКО.  Про підтримку цифровізації української культурної спадщини також заявили Литва і Польща.

Тим часом, Міністерство культури України веде перемовини з іноземними колегами та послами щодо фінансової допомоги у відновленні культурних пам’яток. Повідомити про пошкоджений пам’ятник чи культурну споруду можна на сторінці culturecrimes.mkip.gov.ua.

«Земля блакитна, ніби апельсин», реж. Ірина Цілик

Документальний фільм режисерки Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» є рекордсменом за кількістю національних та міжнародних нагород. Відповідно до опитування кінокритиків, що його провів Національний центр Олександра Довженка, стрічка зайняла 34 позицію у списку 100 найкращих фільмів в історії українського кіно. Влітку 2021 року Українська Кіноакадемія визнала «Землю блакитну, ніби апельсин» найкращим фільмом і присудила йому  «Золоту Дзиґу». Крім того, впродовж 2020-2021 років стрічка отримала 14 міжнародних нагород. Серед яких – нагорода «Санденс», Міжнародної асоціації документалістів, Цюрихський кінофестиваль та інші.

Назва «Земля блакитна, ніби апельсин» є цитатою з вірша французького поета-сюрреаліста Поля Елюара. Фільм показує життя багатодітної родини у прифронтовій Красногорівці. Попри постійні обстріли, сім’я із мами і чотирьох дітей дружня і весела, вони займаються творчістю, грають на музичних інструментах і знімають власний фільм про війну.

«Мені здається, що глядачів найбільше чіпляє, що тема війни в Україні показана у нашому фільмі з дещо несподіваної перспективи. Тому що війни як такої у фільмі не багато. Вона виступає фоном, а основний акцент – на цих маленьких людях, які невідомі й непомітні для великого світу, але які є дуже хоробрими і виживають у тих складних умовах. І не просто виживають, а активно й навіть весело борються за те, щоб зберегти в собі любов до життя, людяність і добрі взаємовідносини. Мене це дуже вразило, причому справа не тільки в цій сім’ї», – розповіла в інтерв’ю «Укрінформу» режисерка Ірина Цілик.

Майже половину вартості стрічки було профінансовано завдяки Держкіно (2,7 млн грн). Фільм  знімали у 2017-2019 роках у Красногорівці, Авдіївці, Кураховому на Донеччині, а також у Києві.

«Стоп-земля», реж. Катерина Горностай

Художній фільм «Стоп-земля» розповідає історію столичних одинадцятикласників, зняту в документальній стилістиці. За словами режисерки Катерини Горностай, у стрічці поєднаний досвід її покоління та сучасних підлітків. Попри різницю у віці, у них однакові проблеми: стосунки з однолітками і батьками, перші закоханості, розгубленість перед майбутнім, пошуки себе. Усе настільки чесно і достовірно, що кожен впізнає тут себе теперішнього чи колишнього.

У стрічці грають непрофесійні актори, які перед зйомками пройшли навчання в акторській лабораторії. Підлітки так добре вжилися у свої ролі, що головна актриса Маша Федорченко навіть стала лауреатом Національної премії кінокритиків. У фільмі мало подій, але водночас він дуже тонко передає емоції персонажів.

Світова прем’єра стрічки відбулася на Берлінському кінофестивалі. Там «Стоп-земля» отримала нагороду «Кришталевий ведмідь». В Україні фільм завоював Гран-прі Одеського фестивалі і премію «Кіноколо» у п’яти номінаціях. На широкі екрани стрічка вийшла у січні 2022 року.

Загалом на створення стрічки пішло 25,7 млн грн. При цьому 85% вартості компенсувала держава.

«Клондайк», реж. Марина Ер Горбач

Фільм «Клондайк» створила українська режисерка Марина Ер Горбач за підтримки Держкіно та Міністерства культури і туризму Туреччини. Стрічка описує події після авіакатастрофи рейсу МН17 у селі Грабове Донецької області. Трагедія малайзійського боїнга і війна зображуються через призму історії головних героїв. Молода родина очікує на народження першої дитини. Жінка відмовляється покидати свій дім, навіть коли село захоплюють озброєні терористи.

За словами авторки, ця стрічка є ще одним приводом привернути увагу до життя людей під час війни. Власне, назва фільму є метафорою «лихоманки війни», яка охопила Донбас.

«З плином часу після катастрофи новини та міжнародні ЗМІ перестали говорити про війну в Україні, яка триває й досі. «Клондайк» розповідає всього про декілька днів з життя родини під час війни, але для мене надважливо наголошувати на тому, що війна в Україні була до подій фільму і триває після його закінчення. Я хотіла залишити у глядача емоційне запитання: як людина живе під час війни? Це те, що найбільше мотивувало мене на створення фільму», – прокоментувала режисерка Марина Ер Горбач.

Фільм отримав нагороду за найкращу режисуру в категорії «Світове ігрове кіно» на міжнародному фестивалі «Санденс». Стрічка є також конкурсантом Берлінського кінофестивалю.

«Будинок зі скалок», реж. Сімон Леренг Вільмонт, Азад Сафаров

«Будинок зі скалок» – це документальний фільм спільного виробництва України, Данії, Швеції та Фінляндії. Режисер стрічки – данський документаліст Сімон Леренг Вільмонт, лінійний продюсер та другий режисер – український журналіст Азад Сафаров. У січні стрічку визнали найкращим документальним фільмом на фестивалі «Санденс» у США.

«За останні дні найкрутіші профільні американські ЗМІ написали стільки фантастичних рецензій на фільм, що наш рівень щастя просто зашкалює. А найголовніше майже в кожній рецензії на фільм згадується військова агресія Росії проти України. Для України це дуже важливо, щоб у світі чим більше про це говорили і знали», – написав Сафаров на своїй сторінці у Facebook.

«Будинок зі скалок» розповідає про соціальних працівників, які працюють у дитячому будинку для особливих дітей у прифронтовій зоні на Донеччині. Фільм знімали впродовж 2,5 років. Зокрема, за фінансової підтримки Держкіно.

Варто зазначити, що 2021 року Держкіно профінансувало український кінематограф на загальну суму 583 тисячі гривень. А цьогорічна підтримка кіновиробництва становитиме 1,7 мільярда гривень.

Податкові пільги та культурні гранти

Верховна Рада 4 листопада ухвалила президентський законопроект, який передбачає пільгове оподаткування сфери культури. Згідно з документом, ставка податку на додану вартість (ПДВ) для культурних проєктів знижується з 20% до 7%. Податкові пільги стосуються театральних вистав і концертів, виступів художніх колективів, артистів, а також виставок, кінематографічних прем’єр, екскурсій в музеях і зоопарках. Щоб підтримати сектор туризму та зберегти робочі місця, податок до 7% також знижується для готелів та хостелів. Крім того, з 2023 року закон пропонує звільнити від сплати ПДВ показ національних та іноземних фільмів, дубльованих і озвучених державною мовою й адаптованих до україномовної версії.

Закон впроваджує поняття «бюджетний грант», тобто цільову допомогу у вигляді коштів або майна. Вона надається на безоплатній і безповоротній основі для реалізації проєктів або програм у сферах культури, туризму та у секторі креативних індустрій. Фінансуються гранти за рахунок коштів державного або місцевого бюджетів, міжнародної технічної допомоги.

За законом культурні гранти звільняються від сплати податку на дохід (ПДФО) за умови їх повного і цільового використання. Однак у разі неповного або нецільового використання сума визнається доходом і підлягає оподаткуванню на загальних підставах.

Міністр культури Олександр Ткаченко сподівається, що податкові послаблення допоможуть пережити культурній сфері важкі часи, і підприємці зможуть спокійніше планувати завтрашній робочий день.

«Зафіксуємо нове поняття «бюджетний грант», який стане фінансовою допомогою на проєкти для галузі та інституційною підтримкою. Матеріальна підтримка надаватиметься на конкурсній основі. Менша ставка ПДВ дозволить зберегти креативним підприємствам більший обсяг оборотного капіталу для його подальшої реінвестиції в бізнес. Тобто у підприємств залишатиметься більше коштів для покриття витрат і розвитку», – пояснює Ткаченко.

Фінансування у 2021 році

Через коронакризу цьогоріч було скорочено чимало бюджетних програм. Постраждало державне фінансування Культурного фонду, забезпечення діяльності Інституту книги, підтримка кінематографії. У парламенті обіцяють, що наступного року все буде інакше і на культуру гроші будуть.

За словами заступниці голови комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенії Кравчук, у проголосованому у першому читанні проєкті бюджету на 2021 рік є дійсно оптимістичні цифри. Зокрема, Український культурний фонд отримає 697,4 млн грн, що на 300 млн більше, ніж минулоріч; 638,4 млн грн передбачено на розвиток українських фільмів та серіалів, ще 151 млн грн на Український інститут книги. Вперше в бюджеті передбачені гроші на реставрацію культурних об’єктів – 3,5 млрд грн.

«Наразі маємо зробити все можливе, аби Україна пережила свій персональний Ренесанс, бо, що б там не казали скептики, світ знає реальні приклади, як саме мистецтво рятувало від економічної та соціальної кризи цілі міста», – зауважує Кравчук.

Звичайно, до другого читання проєкт бюджету ще зазнає змін. Але в уряді запевняють, що навіть в умовах пандемії налаштовані зберегти фінансування культури. Заступник міністра фінансів Роман Єрмоличев каже: «Навіть у найважчі часи держава зобов’язана стимулювати творчих і креативних митців. Інакше, коли здолаємо пандемію, ризикуємо побачити навколо себе випалене духовне поле».

Експерти сподіваються, що запропоновані державою заходи допоможуть пережити культурі цей кризовий рік. Чи стане наступний рік часом відродження, покаже час.

Старт культурного будівництва

Цьогоріч в Україні стартувала програма «Велике будівництво», яка передбачає будівництво і реконструкцію 4 тисяч км доріг та сотень соціальних об’єктів – шкіл, садочків, лікарень і стадіонів. За півроку роботи збудовано вже близько половини запланованих об’єктів. Тож, зважаючи на успіхи, наступного року програму вирішили розширити на культурні об’єкти.

«Цього року ми почали програму «Велике будівництво» й, окрім доріг, у нас 100 садочків, 100 стадіонів, 100 шкіл. Це не значить, що наступного року ми не будемо будувати ці об’єкти, це – початок. Наступного року в нас є друга частина цієї програми – це 100 культурних об’єктів», – зазначив Президент Володимир Зеленський.

Найперше йдеться про реставрацію музеїв, замків і театрів, що, на переконання глави держави, сприятиме збільшенню кількості туристів. За інформацію міністерства культури, зі 130 тисяч нерухомих культурних об’єктів України – 80% потребують негайної реставрації.

«Наочно ми бачимо, що руйнуються об’єкти культурної спадщини по всій Україні: від дерев’яних карпатських церков до київських будинків, пов’язаних з іменами видатних людей, того ж Сікорського. А ще забудова в охоронній зоні Софії Київської, Києво-Печерської лаври, перебудова до невпізнання Нижньої лаври», – каже голова Всеукраїнської асоціації музеїв Сергій Кролевець.

Наразі до попереднього переліку об’єктів реконструкції на наступний рік потрапили: Національний художній музей України, Національний історико-культурний заповідник «Качанівка», Бережанський замок, оборонні мури Жовкви, Палац Потоцьких в Одесі, Підгорецький замок, Національний заповідник «Хортиця», Миколаївська астрономічна обсерваторія, Національний заповідник «Софія Київська», Національний архітектурно-історичний заповідник «Чернігів стародавній», Державний історико-архітектурний заповідник «Стара Умань», замок Любарта в Луцьку та багато інших.

Це не остаточний перелік і список досі формується. Участь у програмі залежить від активності влади на місцях. Нині триває процес подачі заявок щодо об’єктів від представників об’єднаних територіальних громад та обласних державних адміністрацій. Наприклад, свої пропозиції до міністерства культури подала Полтавська ОДА. На Полтавщині до програми «Велике будівництво» на 2021 рік пропонують включити садибу Закревських, а також будинок, в якому свого часу перебував Тарас Шевченко, для подальшого пристосування як хабу та артпростору. Також на державну підтримку розраховує Вінницька облдержадміністрація, яка залишила заявку на реконструкцію палацу Потоцьких у Тульчині.

Остаточний список об’єктів формуватиме спеціальна комісія Мінкульту. Відбір проводитиметься за трьома основними критеріями: по-перше, статус об’єкта, де перевагу віддаватимуть фігурантам списку ЮНЕСКО або кандидатам до нього, по-друге, стан об’єкта (він може бути аварійним або незадовільним), по-третє, потенційна привабливість для туристів.

Міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко зауважує: «Заявок вже багато. В залежності від того, яким чином ми їх опрацюємо найближчим часом, будемо подавати бюджетний план наступного року із конкретними пропозиціями».

Гроші на галузь і нові сенси

За розрахунками Міністерства культури, на відновлення перших 100 культурних об’єктів наступного року може піти 10-15 млрд грн. Загалом же на реалізацію програми на найближчі чотири роки потрібно щонайменше 55 млрд грн. Як довго реставруватимуть ту чи іншу пам’ятку наразі сказати складно. Терміни залежать від готовності проєктної документації і можуть займати від 1 до 3 років.

Ідеологи програми кажуть, що «Велике будівництво» – це не лише про відновлення будівель, а й про створення нових форматів культурного дозвілля. Разом з пам’ятками планують відбудовувати бібліотеки, старі клуби, мистецькі школи, народні промисли, туристичну інфраструктуру, щоб мандрівникам було де поїсти та відпочити біля пам’яток.

«Наша ідея стосовно реконструкції та реставрації – це не просто зберегти, а наситити її новим змістом. Наприклад, у якомусь відреставрованому замку чи групі замків з’являється новий аудіогід, який дозволяє провести нову екскурсію з новими експонатами і таки чином дати нові можливості залучення нових людей, власне, туристів і відвідувачів музеїв, театрів, які могли би приходити до цих закладів культури», – розповідає Олександр Ткаченко.

Заступниця голови фракції «Слуга народу» Євгенія Кравчук каже про переваги комплексного підходу до відновлення культурних об’єктів: «Відновлювати треба не замки, а культурний код нації. Саме тому запропоновано комплексний підхід. Це і державна цільова програма розвитку народних художніх промислів України. І нові моделі закладів культури, зокрема як багатофункціональних центрів культурних послуг та креативних хабів. І, звичайно ж, комунікація – історії туристичного успіху потрібно розповідати і в Україні, і за кордоном».

Експерти погоджуються, що початок культурного будівництва – подія важлива. Адже вперше майже за 30 років незалежності йдеться про комплексне відновлення історичних пам’яток, їхню туристичну привабливість та наповнення сучасними сенсами. Якщо програма буде успішною, то це буде перемогою не тільки культурної або туристичної галузі, а й кожного міста і села, які пишатимуться своєю історією.