Викупитися із кріпацтва

Михайло Яхненко був непересічним селянином. Вихідець із черкаського містечка Сміла, він, хоч і був кріпаком, але не бажав миритися із таким становищем. Його метою було заробляти гроші і працювати на себе, а не на когось. І він її досягнув.

Михайло Яхненко почав займатися торгівлею шкірою, худобою, збіжжям та борошном. Справи йшли добре, і він зміг викупити із кріпацтва всю свою сім’ю: дружину і чотирьох дітей – синів Степана, Терентія та Кіндрата і доньок Анастасію та Євдокію.

Отримавши волю, Яхненки змогли далі вести торгівлю, однак шукали й інші шляхи заробити. Тож не дивно, що, зрештою, брати Яхненки взялися за нову на той час галузь – цукрове виробництво.

«Брати Яхненки і Симиренко»

Близько 1815-1820 рр. троє братів Яхненків разом із чоловіком сестри Анастасії Федором Симиренком заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Керували фірмою Кіндрат Яхненко і Федір Симиренко, оскільки інші брати були неписьменними. Спочатку підприємці вели гуртову торгівлю. Взяли в оренду борошномельні млини у Смілі та Умані, відкрили 6 магазинів в Одесі, на додачу мали склади у Миколаєві та Севастополі. Але згодом розпочали цілком нову для себе справу – стали цукрозаводчиками.

У 1843 році фірма побудувала перший у Російській імперії пісково-рафінадний завод у Ташлику, а через кілька років – ще один у Городищі поблизу Млієва. Землю під заводи взяли у місцевих поміщиків. На щастя, тоді це було легко зробити, адже земля була у вільному обігу. А от мрія побудувати завод у Києві – не здійснилася. У 1846 році брати Яхненки і Симиринеко попросили київського губернатора Фундуклея надати дозвіл на зведення пісково-рафінадного заводу на Куренівці, й отримали відмову. Така ж доля  спіткала і прохання до Київської думи.

Утім, це не спинило підприємницький ентузіазм братів. У 1846 році їхня фірма збудувала у Млієві один із найбільш технічно оснащених на той час машинобудівних заводів, найперше – для потреб власного цукрового виробництва.

Завод випускав обладнання і машини для цукроварень, які раніше можна було купити лише за кордоном. Відтак українські цукрозаводчики здобули більше незалежності і тепер не мусили втрачати гроші через довгий простій у разі поломки. Більше того, на заводі також були виготовлені перші металеві пароплави, які фірма використовувала для транспортування товарів, зокрема зерна, по Дніпру.

«Батько Кіндрат»

Фірма «Брати Яхненки і Симиренко» приносила великі прибутки не лише її власникам. Зиск від її роботи отримували всі навколо – селяни, робітники і навіть тодішня інтелігенція. Передусім варто зазначити, що заводи забезпечували роботою велику кількість людей. Лише на машинобудівному заводі у Млієві працювали 4 тисячі осіб. Усі вони отримували зарплатню, хоча навколо ще було кріпацтво.

«Батько Кіндрат» Яхненко, як його назвав під час зустрічі 1859 року Тарас Шевченко, опікувався цілим робітничим містечком під Млієвом. При заводі було побудовано житло для працівників, лікарню, лазню і магазин. Більшість постійних працівників мали навіть окремі будинки із землею. Більше того, на утриманні заводу були також училище, театр і церква. Скрізь на вулицях були рідкісні тоді газові ліхтарі, і в містечку було проведено водогін.

Крім того, фірма була завжди готова допомогти людям у скрутний час. Під час голоду 1830-го року Яхненки і Семеренко впродовж кількох місяців безкоштовно роздавали борошно майже 10 тисячам селян. Також фірма пожертвувала 10 тис. рублів потерпілим від Кримської війни і надала приміщення під шпиталь для поранених військових під час Російсько-Турецької війни.

Яхненки приятелювали і з українською інтелігенцією. У різні роки їхню фірму відвідували історик Микола Костомаров, вчені Михайло Драгоманов, Костянтин Михальчук, адвокат Дмитро Григорович-Барський, поет Тарас Шевченко та ні. А в 1870–1873 роках у містечку Яхненків жив і працював Павло Чубинський – автор слів державного гімну «Ще не вмерла Україна».

 «Харитоненко і син»

Іван Харитоненко заробив своє багатство наполегливою працею. Як син селянина-чумака, він міг продовжити справу свого батька або спробувати досягти чогось більшого, використовуючи свій природний хист підприємця. Він обрав останнє і почав скуповувати цукровий буряк для петербурзького купця Єлисеєва. Але згодом вліз у страшенні борги: орендований ним цукровий завод згорів зі всією продукцією і виявився незастрахованим. На щастя, стати знову на ноги допомогли ділові партнери.

Справжньою удачею для майбутнього цукрового магната стала селянська реформа 1861 року, що звільнила селян із кріпацтва. Поміщики, втративши дармову робочу силу, почали масово продавати свої землі. Скориставшись вільним обігом землі, Харитоненко почав скуповувати їхні десятини та вирощувати цукровий буряк. Водночас він почав будувати заводи для переробки. У 1867 році Харитоненко спорудив у Сумах Павловський рафінадний завод – один із п’ятірки найбільших в Україні на той час. Загалом він побудував близько 30 підприємств у різних містах Харківської та Курської губерній. Як зазначають історики, більшість заводів регіону після реформи перейшли до рук Івана Харитоненка і родини Терещенків.

У 1860-х роках підприємець заснував торговий дім «Харитоненко і син». Головна контора компанії була у Сумах, а інші – у Харкові, Москві, Томську, Владивостоку та інших містах. Всього торговий дім налічував 279 контор і поставляв цукор, окрім внутрішнього ринку, до Австро-Угорщини,  Туреччини, Китаю, Ірану, Фінляндії та Німеччини. За архівними даними, лише за шість років після заснування компанії виробництво цукру у Сумах зросло у 20 разів. А 1874 року торговий оборот компанії перевищив 20 млн рублів сріблом.

Перший цукровий синдикат імперії

У 1887 році Іван Харитоненко ініціював створення першого в Російській імперії цукрового синдикату. Це була перша монополія, що об’єднувала майже 92% усіх цукрових підприємств на теренах тодішньої імперії. Всього – 203 заводи. Страховий капітал підприємств складав 1 млн рублів. Харитоненко був одним із головних членів синдикату.

Цукрова продукція торгового дому Харитоненка була високої якості й отримувала заслужені нагороди на батьківщині і за кордоном. Серед них – медаль першого класу на Всесвітній виставці у Філадельфії 1876 р., золота медаль на Всесвітній виставці в Парижі 1878 р. та Антверпені 1885 р. Крім того, за свою працю він отримав дворянський титул.

Як свідчать історики, Харитоненко мав також 11 маєтків та економій у Сумській, Чернігівській і Харківській губерніях. За одними даними, на 1891 рік він володів 40 тис. десятин землі, за іншими – у його власності було майже 100 тис. десятин. При цьому у деяких економіях працювали селекційні лабораторії, а насіння буряка закуповувалося у Німеччині та Франції.

Особливою гордістю Харитоненка були також лісові господарства, де існували ліосорозсадники і вирощувалися цінні породи дерев.

Робота як мистецтво

Іван Харитоненко зумів стати одним із найуспішніших промисловців кінця ХІХ ст. завдяки своєму таланту підприємця, а також сміливості братися за щось нове. Не останню роль, звісно, зіграли й сприятливі умови – селянська реформа із можливістю вільно купувати землю і зручні кредити. На своїх заводах Харитоненко використовував передові технології того часу: водотрубні парові котли, підвісні канатні дороги, плівкові апарати Кестнера, безперервні дефекатори і сатуратори тощо. А сам підприємець у 56 років почав вивчати французьку мову і, як зазначають історики, чудово нею потім розмовляв.

«Іван Герасимович пристрасно любив свою комерційну діяльність, але не своєкорислива спрага надбання і збагачення була душею його підприємств і праці. Він любив промисловість, як вчений любить свою науку, як художник любить своє мистецтво, тому всі його великі заклади носять на собі печатку не тільки відповідного меті благоустрою, а й краси та витонченості», – відгукувався про нього архієпископ Харківський Амвросій.

І справді, Іван Харитоненко, який у 1867-1873 рр. був міським головою Сум, зробив чимало для освітнього і культурного розвитку свого міста. На кошти його родини було засновано кадецький корпус, дитячу лікарню і притулок, придбано будинок для окружного суду, побудовано Свято-Троїцький собор і споруджено залізобетонний міст через Сумку. Також завдяки його щедрій участі було відкрито жіночу гімназію та церкву у рідному селі Нижня Сироватка. Більше того, Харитоненко дав гроші на спорудження гуртожитку для студентів Харківського університету і навіть пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві. Навряд чи хтось зможе точно порахувати, скільки було витрачено на благодійність, але з певністю можна сказати одне: Іван Харитоненко був шанованим промисловцем і громадянином.

Зведення цукрової імперії

«Золотий» шлях родини Терещенків розпочався після селянської реформи 1861 року, що скасувала кріпосне право, забезпечила селян садибами і залишила право купівлі-продажу землі для вищих станів. Засновник династії Артемій Терещенко зі своїми трьома синами Миколою (Ніколою), Федором і Семеном вміло скористалися ситуацією і почали скуповувати володіння поміщиків, господарства яких занепадали. Як свідчать історики, на початок ХХ століття родина володіла майже 200 тис. га землі, що робило її одним із найбільших землевласників Російської імперії.

У маєтках Терещенків панувала висока культура землеробства. Це були одні з найрозвиненіших і найбільш технічно оснащених центрів вирощування цукрового буряка, зернових та інших культур. Продуктивність земель була такою високою, що дозволяла експортувати високоякісну пшеницю на закордонні ринки. Водночас земля давала можливість також успішно будувати бізнес у промисловості.

У 1870 році родина Терещенків мала близько 10 цукрових заводів, а також володіла млинами і винокурнями. Багатопрофільна підприємницька діяльність родини в аграрній і промисловій сферах дозволяла, на відміну від решти поміщиків, ефективно господарювати і примножувати статки. Частина прибутків від заводів йшла на дофінансування сільського господарства, врожаї якого залежали від погодних умов. А вирощена продукція забезпечувала сировиною власну цукрову, борошномельну,  виноробну та інші галузі. У 1877–1887 рр. середній щорічний прибуток Червоненського маєтку складав 12 034 руб., Мартинівського – 32 648 руб., а Глушецького – 33 852 руб.

Особливо завзятим господарником був старший син Артема – Микола Терещенко. На своїх землях він розвивав різноманітні напрями сільського господарства – саме ті, що найкраще пасували місцевим умовам. Аграрна і харчова продукція була найвищого рівня і не раз здобувала відзнаки в Російській імперії і за кордоном. У 1900 році на Всесвітній виставці у Парижі вироблений на його заводах цукровий пісок, спирт і борошно отримали найвищу оцінку якості, а сам Микола Терещенко був нагороджений французьким орденом Почесного легіону.

За архівними даними, Микола Терещенко мав понад 85 тис. га землі, 5 рафінадних заводів, винокурні, парові і водяні млини у Чернігівській, Київській, Волинській, Харківській, Подільській, а також Курській і Тульській губерніях.

Виробництво цукру давало мільйонні прибутки Терещенкам. У 1870 році було засновано «Товариство цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків». Початковий капітал товариства складав 3 млн руб., а в 1900 р. сягав уже 8 млн руб. Згідно з обліком рахунків товариства, у 1872–1873 рр. від шести цукрозаводів було одержано 376 230 руб. чистого прибутку, а в 1880—1881 рр. уже тільки від двох Тульського та Михайлівського заводів — 346 940 руб. Щороку цукрові заводи Терещенків виготовляли продукції на понад 21 млн руб. У  середині 1880-х діяльність товариства щороку приносила братам близько 750 тис. руб прибутків, і в 1911 р. на їхніх рахунках у закордонних банках зберігалося більш ніж 13 млн руб.

Мільйони – на благодійність та мистецтво

Більшість величезних статків Терещенків ішли на благодійність. Артемій Терещенко заповідав синам, щоб 80% прибутків вони витрачали на потреби громади. Як пишуть дослідники, загальна сума, що її витратив на благодійність лише Микола Терещенко, сягає 5 млн руб. І майже половина цих грошей відійшла на розбудову Києва.

За гроші Терещенка були зведені будівлі сьогоднішніх Національного транспортного університету, Київського національного університету імені Карпенка-Карого, Національного художнього музею, Київської картинної галереї, лікарні «Охмаддит» та інших.

Київські музеї також завдячують своїми колекціями здебільшого родині Терещенків, а особливо доньці Миколи Варварі Терещенко та її чоловіку Богдану Ханенку. Усе своє життя подружжя збирало найкращі твори західного та східного мистецтва, які заклали основу нинішнього музею мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків.

Великий вклад Терещенки зробили і в розвиток рідного Глухова. Микола активно підтримував заклади освіти, медичні центри, притулки і храми. Він був також фундатором Глухівського музею.

Сьогодні нащадки Терещенків живуть у США, Франції та Швейцарії. А кілька років тому праправнук Миколи Мішель Терещенко, який повернувся на батьківщину свого роду, став мером Глухова. Як і його знаменитий прапрадід, він підтримує місто і намагається розбудувати там успішне сільське господарство.

Із кріпаків у підприємці

Першим Симиренком, який прославив свій рід, став син Степана Федір Симиренко. Хоч він і потрапив у кріпацтво після смерті батька, але завдяки своїм здібностям і таланту до господарювання зумів викупити з неволі всю свою численну родину. Федір Симиренко успішно вправлявся з господарством графа Михайла Воронцова та ще й сам торгував борошном, орендувавши водяні млини. Ба більше, справи йшли так добре, що Федір не лише отримав волю, а й разом із іншими колишніми кріпаками братами Яхненками заснував власну фірму.

«Брати Яхненки і Симиренко» – так називалася одна з перших агропромислових компаній на теренах України. Яхненки і Симиренки продавали зерно, худобу та іншу сільськогосподарську продукцію, а також побудували млини. Прибутки від торгівлі були такі високі, що фірма змогла купити землю, яка на той час була у вільному обігу, і розпочати нову, ще більш успішну справу – цукрове виробництво.

Цукрові магнати

У 1843 році фірма «Брати Яхненки і Симиренко» побудувала перший в Україні і Російській імперії загалом паровий пісково-рафінадний завод у селі Ташлик. Переробляли буряки, що їх засівали на орендованих полях графа Воронцова. Особливість цукрового заводу була в тому, що він виробляв додатково очищений рафінад. Новий бізнес був таким успішним, що через п’ять років було відкрито ще один пісково-рафінадний завод у Городищі, поблизу Млієва. Городищенський завод став найбільшим у Європі і давав від 50 до 150 тис. руб. прибутку щорічно. Умови роботи були надзвичайно вигідними. Усі селяни, які працювали на заводі, отримували платню. А при заводі були побудовані казарми, лазні, лікарня, церква, а також працювали бібліотека й технічне училище.

Технічним керівником фірми був син Федора Платон Симиренко. Він здобув економічну освіту і вивчав основи цукровиробництва у Франції. Платон постійно вдосконалював технології виробництва, а 1846 року спорудив власний машинобудівний завод у Млієві. Підприємство виготовляло обладнання та машини для цукроварень, що дозволило українському селу стати незалежним від імпорту. Більше того, на заводі були випущені перші металеві пароплави, що перевозили товари по Дніпру, – «Українець» та «Ярослав Мудрий».

За даними істориків, 1861 року фірма володіла майном на суму близько 4 мільйонів карбованців. Крім заводу у Городищі, цукроварень, млинів та двох пароплавів, Симиренки володіли також будинками у Києві, Харкові, Одесі та Ростові. І все це – завдяки наполегливій праці, розумному підходу до управління і вмінню використовувати наявні  можливості: вільний обіг землі, кредити, нові технології тощо. Однак у 1880-х роках, після смерті Федора і Платона, через кризу і проблеми з кредитами фірма «Брати Яхненки і Симиренко» закрилася. Утім, нащадки Симиренків не відцуралися сільського господарства і розвинули новий на той час напрям – садівництво.

Яблука Симиренка

Платон Симиренко був не лише талановитим підприємцем, а й садівником. У своїх садах у Млієві він вирощував й удосконалював різноманітні плодові сорти. Тож не дивно, що його син Левко став одним із найвідоміших українських помологів.

Левко Симиренко почав вивчати рослини ще у батьківському саду. А от досвід садівника отримав у несподіваному місці – у Східному Сибіру, куди був засланий після університету через свої політичні погляди.

Після повернення додому Левко Симиренко заснував у Млієві помологічний розсадник – першу в Україні лабораторію садівництва такого рівня. До Симиренка у галузі плодівництва панували іноземні фахівці – переважно німці, французи та бельгійці. Уже за кілька років розсадник українця став найкращим не лише на теренах Російської імперії, а й у Європі.

Згідно з документами, у 1912 році у своїй помологічній колекції Симиренко мав майже 3 тисячі сортів плодових, ягідних, горіхоплідних і квітково-декоративних рослин. Серед них – 900 яблунь, 889 груш, 350 черешень та вишень, 115 персиків, 56 абрикос, 45 горіхів, а також 166 сортів аґрусу та 937 різних троянд. А крім того, були ще різноманітні хвойні дерева та кущі, бузок тощо.

Саджанці із Мліївського розсадника надходили у різні куточки Російської імперії і навіть імпортувалися до польських і литовських земель. Свідчення про це залишив сучасник Симиренка, професор М.І. Кічунов: «Певна річ, що Південь, Південний-Захід та Південний-Схід Росії дають головну масу клієнтів, але не можна тут не підкреслити тих обставин, що розсадник має клієнтів також у Царстві Польському і в Литовських губерніях».

Результатом багаторічного вивчення і селекції сортів стали наукові праці Симиренка –  «Генеральний каталог» із описом помологічної колекції, «Кримське промислове плодівництво» та «Помологія», видана вже після його смерті. Але найвідоміший плід його праці – сорт яблука Ренет Симиренка, названий на честь батька, Платона Симиренка. Ці зелені яблука відомі кожному українцю.