Уряд продовжує шукати лікувальні заклади для реабілітації

Процес розширення кількості лікувальних закладів, де поранені захисники зможуть отримати реабілітацію, триває від самого початку повномасштабної війни. Змінюється і система надання допомоги. Зокрема, нині реабілітація бійців після поранень відбувається не в окремих центрах, а безпосередньо у великих шпиталях. Про це розповіла радниця-уповноважена президента України з питань безбар’єрності Тетяна Ломакіна. 

“Вже в перші 24–72 години фахівці приходять до людини в палату і починають працювати. Потім, коли її переводять у відділення для реабілітації, вона вже сама починає відвідувати зал фізичної і медичної реабілітації, зал ерготерапії, де вчиться по-новому керувати своїм тілом, виконувати звичайні побутові завдання. За потреби пацієнт під час реабілітації отримує допомогу інших фахівців, наприклад, психотерапевта, терапевта мови та мовлення, вузьких фахівців”, – пояснила вона.

Нині контракти на проведення реабілітації підписали вже 244 шпиталі. Для цього медзаклади повинні були мати достатню кількість висококваліфікованих фахівців та доказове обладнання для роботи. Також до роботи мультидисциплінарної реабілітаційної команди, до якої входять лікар фізичної та реабілітаційної медицини, фізичний терапевт, ерготерапевт і психолог, будуть долучені протезисти.

Спрощують процедуру отримання протезів

Разом із тим, в Україні спрощують процедуру отримання протезів. Про це заявив Міністр охорони здоров’я Віктор Ляшко. У лікарнях створять мультидисциплінарні реабілітаційні команди, щоб розпочати підготовку до протезування на ранньому етапі. Також залучать соціальні служби до роботи у закладах охорони здоров’я. Завдяки цьому можна буде подати необхідні документи для отримання протезів та допоміжних засобів реабілітації.

Психологічна реабілітація

Більше уваги в Україні почали приділяти саме психологічній реабілітації  постраждалих військових. Нині, за даними Міністерства у справах ветеранів, уряд підписав контракти із понад 40 лікувальними закладами, які надаватимуть психологічні консультації та лікування бійцям. Про це повідомила Міністр у справах ветеранів Юлія Лапутіна.

У таких лікувальних закладах має працювати мультидисциплінарна команда, у складі якої є лікар-психіатр, психоневролог і принаймні два психологи. Загалом, з липня минулого року захисники отримали понад 7 тисяч послуг психологічної реабілітації.

Новітні реабілітаційні центри

У вересні минулого року 33-річний десантник Михайло Юрчук, який зазнав поранень під час боїв під Ізюмом, вперше в Україні отримав біонічний протез українського виробництва – нову руку. Протез встановили у реабілітаційному центрі “Незламні” у Львові. Від початку повномасштабної війни там пролікували понад 11 тис. поранених українців, зокрема, і 350 дітей. 

Вже у квітні цього року на Львівщині розпочне роботу сучасна лабораторія з виготовлення та збору протезів на базі Superhumans Center. Про це під час брифінгу у Медіацентрі Україна розповіла Ольга Руднєва, директорка закладу. Реабілітація на базі Superhumans Center буде безкоштовною. Для цього медичний центр залучає допомогу фінансових донорів.  Вже у жовтні заплановано відкриття другої черги закладу. Це 2 операційні, палати на 45 ліжок та апартаменти для іноземних лікарів, які будуть надавати свої послуги і передавати досвід українським лікарям. Крім того, на базі Superhumans Center відбуватиметься навчання українських медиків-протезистів та реабілітологів із різних куточків країни.

Боротьба з бюрократією

Попри всі реформи медичної системи, військові й досі масово скаржаться на бюрократію в процесі проходження реабілітації. Боротьба з паперовою тяганиною ведеться і з боку самих військових та громадських активістів. Приміром, адвокат та військовослужбовець Масі Найєм, який і сам раніше зазнав поранення у зоні бойових дій та втратив око, заснував організацію “Принцип”, яка має на меті полегшити життя захисникам із пораненнями та боротись із ускладненнями військово-медичної системи. 

“Мене вразило, що, коли я виписався з лікарні, ніхто не пояснив, що робити далі. Ані військові, ані ВЛК. Ніхто. І ви ж знаєте, що у мене важке поранення? Я втратив око, а не палець. І ніхто не допоміг зрозуміти, що ж я мушу робити далі. Немає ніякої програми чи системи, яка могла б далі підтримувати пораненого військового. Її просто не існує в Україні. А в моєму ідеальному світі вона є”, – ділиться враженнями про бюрократію у системі реабілітації для військових Масі Найєм.

Боротьба за статус

За даними Держстату, станом на 1 січня в Україні проживає 2 мільйони 703 тисячі людей з інвалідністю. Серед них 163,9 тисяч дітей.

Залежно від стану здоров’я людини, інвалідність поділяється на три групи – I, II та III. До першої належать особи з найгіршими втратами здоров’я. Вони не здатні обслуговувати себе у побуті, потребують постійної допомоги чи нагляду. Люди з інвалідністю другої групи мають важкі захворювання, травми або вроджені вади, але вони не потребують постійного догляду чи допомоги у побуті. Третю групу становлять особи, які мають помірні функціональні порушення в організмі, однак все одно потребують соціальної підтримки і захисту. Відповідно до інформації Дежрстату, в Україні налічується 222,3 тисячі людей з інвалідністю першої групи, 900,8 тисяч – другої групи і 1 мільйон 416 тисяч – третьої групи.

Визначає групу інвалідності Медико-соціальна експертна комісія за місцем проживання чи лікування. Процедура досить довга і забюрократизована, але часто ще й корупційна. Адже від того, яку групу інвалідності призначить комісія, залежать кількість пільг та розмір соціальних виплат.

«У самій системі того, кому дають інвалідність, а кому ні, закладена велика корупційна складова», – вважає керівниця ГО «Афіна. Жінки проти раку» Ніна Резніченко.

В українських медіа є достатньо історій, коли комісії вимагали хабаря за призначення інвалідності. Для прикладу, у Кременчуку 2016 року поліція затримала лікаря-невролога Руслана Серажима за вимагання 15 тисяч грн під час оформлення інвалідності.

Залежність від держави

Згідно із законодавством, держава забезпечує соціальний захист людей з інвалідністю. Найперше – це пенсія чи соціальна допомога, які призначаються залежно від групи інвалідності та страхового стажу особи. Люди з інвалідністю мають право на безоплатне отримання ліків і санаторне лікування, безоплатний проїзд, безплатні засоби реабілітації (милиці, візки, протези) чи навіть авто. Вони мають пільги у навчанні і працевлаштуванні. Також 1 серпня набув чинності закон, який дозволяє людям з інвалідністю обміняти своє житло на таке, яке пристосоване до їхніх потреб.

За даними уряду, у 2020 році фактично працювало 410 426 людей з інвалідністю.  У Міністерстві соціальної політики вважають, що принаймні ще 1,5 млн осіб з інвалідністю могли б працювати. Однак наразі вони або стикаються із дискримінацією, або просто не знають, як реалізувати свої права. За українським законодавством, роботодавці зобов’язані створювати робочі місця для людей з інвалідністю: одне місце на підприємстві зі штатом 8-25 працівників і 4% від штату – на більших підприємствах.

Утім, перелічені вище соціальні пільги для українців з інвалідністю є недостатніми, на думку фахівців. Адже вони не спрямовані на інтеграцію осіб з інвалідністю у суспільство. Чи не найбільша проблема зараз – відсутність безбар’єрного простору в українських містах.

«Наша система соціального захисту прийшла з радянських часів та направлена на те, щоб людина залишалася пасивною. Тобто пільги даються для того, щоб людина залежала від держави. Таким чином ми не досягаємо мети – людина не стає незалежною», – вважає Ніна Попова, колишня експертка Директорату захисту прав осіб з інвалідністю Міністерства соціальної політики України.

На шляху до інклюзивності

За останні роки в Україні почали більше звертати увагу на потреби людей з інвалідністю, зазначають експерти. Зокрема, 2019 року почали діяти інклюзивні будівельні норми. Вони вимагають оснащення публічного простору пандусами, тактильною підлогою, дублювання інформації та позначок шрифтом Брайля тощо.

Також відбулися позитивні зрушення в системі освіти. Діти з інвалідністю зараз навчаються не в окремих інтернатах, а в загальноосвітніх школах. У 2020/2021 н.р. в інклюзивних класах навчалися 25 078 учнів. За інформацією МОН, це майже в 10 разів більше, ніж 5 років тому.

Щодо працевлаштування, то в червні за підтримки Ради Європи Мінсоцполітики разом із громадською організацією «Громадський рух «Соціальна єдність» започаткували проєкт «Працюй вільно». Він передбачає розвиток комунікаційної платформи vilno.org, де люди з інвалідністю зможуть шукати роботу, а роботодавці – проводити співбесіди в режимі онлайн.

«Цей проєкт – про зміну стереотипів, про наближення послуг для людей з інвалідністю, про покращення діалогу між роботодавцями та особами з інвалідністю», – зазначила заступниця Голови Офісу Ради Європи в Україні Олена Литвиненко.

За словами експертів, прогрес щодо інклюзії людей з інвалідністю є, але попереду ще дуже багато роботи. Чоловіки та жінки з інвалідністю в Україні повинні мати такі самі можливості, як і решта громадян. Для цього вони повинні мати вільний доступ до будівель, транспорту й інфраструктури, інформації

Навіщо робити місто інклюзивним?

90% українських будівель не відповідають нормам доступності та не пристосовані до потреб людей з інвалідністю. Таку цифру можна було б назвати завищеною, якби цю статистику не озвучив міністр соціальної політики Андрій Рева. Не краща ситуація і на дорогах. Відсутність зручного громадського транспорту, високі бордюри, світлофори без звукового супроводу – це все типові перепони для людини з інвалідністю у будь-якому українському місті. Обмежений доступ до будівель та транспорту змушує людей підлаштовувати свій ритм життя під ті поодинокі місця, що забезпечені необхідним доступом. Або ж взагалі не виходити з дому без нагальної потреби.

«Особисто спілкуючись з особами з інвалідністю, знаю, що вони дуже часто обирають незручні для себе маршрути, щоб потрапити в те чи інше місце, супермаркет, наприклад, де забезпечено проїзд тому ж візку», – розповідає голова відділення НОК у Львівській області Юрій Турянський.

Така ситуація склалась унаслідок багатьох факторів. Це – і радянська спадщина у вигляді багатоквартирних будинків, зовсім не пристосованих для людей з інвалідністю, і відсутність належної державної підтримки та уваги з боку суспільства. Проте становище потроху змінюється. Останні кілька років позитивні зрушення спостерігаються у галузі будівництва, транспорту та освіти.

Міста без бар’єрів

Вперше за багато років питання інфраструктури для людей з інвалідністю порушили на державному рівні. Так, 8 лютого Верховна Рада ухвалила у першому читанні законопроект про посилення вимог до власників будівель щодо забезпечення доступу осіб з інвалідністю. Йдеться про житлові будинки, громадські приміщення та об’єкти комунальної власності. Закон передбачає перегляд будівельних стандартів з урахуванням потреб людей з інвалідністю, моніторинг умов доступності будівель, а також навчання людей, які працюють у місцевому самоврядуванні.

«Забезпечення доступності споруд досягається через дотримання будівельних норм. Прийняті нововведення та інші положення значно посилять захист прав осіб з інвалідністю на безперешкодне пересування українськими містами за стандартами цивілізованих країн»,  – прокоментував прийняття закону міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ Геннадій Зубко.

Якщо закон ухвалять остаточно, то всі нові споруди будуватимуться за новими вимогами, а старі повинні будуть переобладнати для вільного доступу людей з інвалідністю. Втім, за словами Дмитра Щебетюка, співзасновника громадської ініціативи «Доступно.UA», яка вивчає доступність закладів для людей з інвалідністю, ситуація з будівництвом вже потроху поліпшується.

«Те, що будується, зазвичай будується відповідно до норм. Торгівельні центри, які перевіряються державою, будуються відповідно до норм. Державні установи – зазвичай теж, хоча знову ж таки є приклад навіть управління соціального захисту, де не дотримуються норм побудови пандусів, щоб будівля виглядала гарно», – розповідає він.

Певні зрушення є у галузі громадського транспорту. Так, міста нарешті почали закуповувати доступний для людей з інвалідністю комунальний транспорт. Зокрема, у  2017 році у Києві придбали 20 тролейбусів з низькою підлогою, а у Львові та Ужгороді транспортний парк поповнився 16 і 10 низькопідлоговими автобусами.

Похвалитися розвитком інклюзивної інфраструктури можуть у Вінниці. За інформацією міської ради, протягом минулого року для потреб людей з інвалідністю було облаштовано 220 зупинок та встановлено звукові сигнали на 82 світлофорах.

Дмитро Щебетюк переконаний, що адаптувати міський простір під людину на візку – значить автоматично зробити його зручнішим для всіх: батьків із візочками, людей похилого віку, ветеранів війни.

Освіта без дискримінації  

У липні минулого року Президент Петро Порошенко підписав закон про інклюзивну освіту. Тож з початку навчального року в Україні почали з’являтися інклюзивні школи та ресурсні центри для дітей з особливими потребами. Новий освітній простір передбачає відповідну інфраструктуру, зокрема, пандуси, ліфти та меблі, а отже, потребує фінансування. І якщо минулого року на запровадження інклюзії було виділено близько 209 мільйонів гривень бюджетних коштів, то в 2018 році фінансування сягнуло півмільярда гривень.  Власне, підтримка держави вже дала певні результати: у порівнянні з попереднім 2016-2017 навчальним роком кількість учнів в інклюзивних класах збільшилася на 53% – з 2700 до 4100 осіб.

За словами Президента, усі розвинені країни уже давно перейшли на інклюзивну освіту і «довели, що це не лише підвищує ефективність навчання, а й полегшує можливість дитини соціалізуватися, підготуватися до життя».

Не дивина, що ставлення до людей з інвалідністю є показником розвиненості суспільства. Експерти зауважують, що, з огляду на рух України до європейських стандартів, розвиток інклюзивної інфраструктури має стати пріоритетом держави та кожного з нас. Підприємці, громадські організації та звичайні громадяни не повинні залишатись байдужими до проблем людей з інвалідністю. Адже встановити пандус біля під’їзду або власного магазину, допомогти зайти у транспорт – це майже нічого не вартує, але може вплинути на чиєсь життя.