Понад 200 років тому у селі на Черкащині постала династія неймовірно успішних господарників – Симиренків. Із клаптика землі на Черкащині, який купив колишній козак Степан Симиренко, його діти й онуки виростили цілу цукрову імперію. А пізніше – стали засновниками наукового садівництва в Україні.

Із кріпаків у підприємці

Першим Симиренком, який прославив свій рід, став син Степана Федір Симиренко. Хоч він і потрапив у кріпацтво після смерті батька, але завдяки своїм здібностям і таланту до господарювання зумів викупити з неволі всю свою численну родину. Федір Симиренко успішно вправлявся з господарством графа Михайла Воронцова та ще й сам торгував борошном, орендувавши водяні млини. Ба більше, справи йшли так добре, що Федір не лише отримав волю, а й разом із іншими колишніми кріпаками братами Яхненками заснував власну фірму.

«Брати Яхненки і Симиренко» – так називалася одна з перших агропромислових компаній на теренах України. Яхненки і Симиренки продавали зерно, худобу та іншу сільськогосподарську продукцію, а також побудували млини. Прибутки від торгівлі були такі високі, що фірма змогла купити землю, яка на той час була у вільному обігу, і розпочати нову, ще більш успішну справу – цукрове виробництво.

Цукрові магнати

У 1843 році фірма «Брати Яхненки і Симиренко» побудувала перший в Україні і Російській імперії загалом паровий пісково-рафінадний завод у селі Ташлик. Переробляли буряки, що їх засівали на орендованих полях графа Воронцова. Особливість цукрового заводу була в тому, що він виробляв додатково очищений рафінад. Новий бізнес був таким успішним, що через п’ять років було відкрито ще один пісково-рафінадний завод у Городищі, поблизу Млієва. Городищенський завод став найбільшим у Європі і давав від 50 до 150 тис. руб. прибутку щорічно. Умови роботи були надзвичайно вигідними. Усі селяни, які працювали на заводі, отримували платню. А при заводі були побудовані казарми, лазні, лікарня, церква, а також працювали бібліотека й технічне училище.

Технічним керівником фірми був син Федора Платон Симиренко. Він здобув економічну освіту і вивчав основи цукровиробництва у Франції. Платон постійно вдосконалював технології виробництва, а 1846 року спорудив власний машинобудівний завод у Млієві. Підприємство виготовляло обладнання та машини для цукроварень, що дозволило українському селу стати незалежним від імпорту. Більше того, на заводі були випущені перші металеві пароплави, що перевозили товари по Дніпру, – «Українець» та «Ярослав Мудрий».

За даними істориків, 1861 року фірма володіла майном на суму близько 4 мільйонів карбованців. Крім заводу у Городищі, цукроварень, млинів та двох пароплавів, Симиренки володіли також будинками у Києві, Харкові, Одесі та Ростові. І все це – завдяки наполегливій праці, розумному підходу до управління і вмінню використовувати наявні  можливості: вільний обіг землі, кредити, нові технології тощо. Однак у 1880-х роках, після смерті Федора і Платона, через кризу і проблеми з кредитами фірма «Брати Яхненки і Симиренко» закрилася. Утім, нащадки Симиренків не відцуралися сільського господарства і розвинули новий на той час напрям – садівництво.

Яблука Симиренка

Платон Симиренко був не лише талановитим підприємцем, а й садівником. У своїх садах у Млієві він вирощував й удосконалював різноманітні плодові сорти. Тож не дивно, що його син Левко став одним із найвідоміших українських помологів.

Левко Симиренко почав вивчати рослини ще у батьківському саду. А от досвід садівника отримав у несподіваному місці – у Східному Сибіру, куди був засланий після університету через свої політичні погляди.

Після повернення додому Левко Симиренко заснував у Млієві помологічний розсадник – першу в Україні лабораторію садівництва такого рівня. До Симиренка у галузі плодівництва панували іноземні фахівці – переважно німці, французи та бельгійці. Уже за кілька років розсадник українця став найкращим не лише на теренах Російської імперії, а й у Європі.

Згідно з документами, у 1912 році у своїй помологічній колекції Симиренко мав майже 3 тисячі сортів плодових, ягідних, горіхоплідних і квітково-декоративних рослин. Серед них – 900 яблунь, 889 груш, 350 черешень та вишень, 115 персиків, 56 абрикос, 45 горіхів, а також 166 сортів аґрусу та 937 різних троянд. А крім того, були ще різноманітні хвойні дерева та кущі, бузок тощо.

Саджанці із Мліївського розсадника надходили у різні куточки Російської імперії і навіть імпортувалися до польських і литовських земель. Свідчення про це залишив сучасник Симиренка, професор М.І. Кічунов: «Певна річ, що Південь, Південний-Захід та Південний-Схід Росії дають головну масу клієнтів, але не можна тут не підкреслити тих обставин, що розсадник має клієнтів також у Царстві Польському і в Литовських губерніях».

Результатом багаторічного вивчення і селекції сортів стали наукові праці Симиренка –  «Генеральний каталог» із описом помологічної колекції, «Кримське промислове плодівництво» та «Помологія», видана вже після його смерті. Але найвідоміший плід його праці – сорт яблука Ренет Симиренка, названий на честь батька, Платона Симиренка. Ці зелені яблука відомі кожному українцю.