Кіндрат Яхненко знайшов у ставку затоплений гайдамацький човен із золотом – і так розбагатів. Іншого пояснення величезних статків колишніх кріпаків односельці просто не мали. Адже де це бачено, щоб простий чоловік, не спадковий поміщик чи дворянин, раптом почав успішне виробництво. Однак вони помилялися. Усе своє багатство Яхненки здобули завдяки власній праці, природному хисту до підприємництва і вдалим обставинам: незайнятою на той час нішею цукрового виробництва, вільному обігу землі і надійним компаньйонам.

Викупитися із кріпацтва

Михайло Яхненко був непересічним селянином. Вихідець із черкаського містечка Сміла, він, хоч і був кріпаком, але не бажав миритися із таким становищем. Його метою було заробляти гроші і працювати на себе, а не на когось. І він її досягнув.

Михайло Яхненко почав займатися торгівлею шкірою, худобою, збіжжям та борошном. Справи йшли добре, і він зміг викупити із кріпацтва всю свою сім’ю: дружину і чотирьох дітей – синів Степана, Терентія та Кіндрата і доньок Анастасію та Євдокію.

Отримавши волю, Яхненки змогли далі вести торгівлю, однак шукали й інші шляхи заробити. Тож не дивно, що, зрештою, брати Яхненки взялися за нову на той час галузь – цукрове виробництво.

«Брати Яхненки і Симиренко»

Близько 1815-1820 рр. троє братів Яхненків разом із чоловіком сестри Анастасії Федором Симиренком заснували фірму «Брати Яхненки і Симиренко». Керували фірмою Кіндрат Яхненко і Федір Симиренко, оскільки інші брати були неписьменними. Спочатку підприємці вели гуртову торгівлю. Взяли в оренду борошномельні млини у Смілі та Умані, відкрили 6 магазинів в Одесі, на додачу мали склади у Миколаєві та Севастополі. Але згодом розпочали цілком нову для себе справу – стали цукрозаводчиками.

У 1843 році фірма побудувала перший у Російській імперії пісково-рафінадний завод у Ташлику, а через кілька років – ще один у Городищі поблизу Млієва. Землю під заводи взяли у місцевих поміщиків. На щастя, тоді це було легко зробити, адже земля була у вільному обігу. А от мрія побудувати завод у Києві – не здійснилася. У 1846 році брати Яхненки і Симиринеко попросили київського губернатора Фундуклея надати дозвіл на зведення пісково-рафінадного заводу на Куренівці, й отримали відмову. Така ж доля  спіткала і прохання до Київської думи.

Утім, це не спинило підприємницький ентузіазм братів. У 1846 році їхня фірма збудувала у Млієві один із найбільш технічно оснащених на той час машинобудівних заводів, найперше – для потреб власного цукрового виробництва.

Завод випускав обладнання і машини для цукроварень, які раніше можна було купити лише за кордоном. Відтак українські цукрозаводчики здобули більше незалежності і тепер не мусили втрачати гроші через довгий простій у разі поломки. Більше того, на заводі також були виготовлені перші металеві пароплави, які фірма використовувала для транспортування товарів, зокрема зерна, по Дніпру.

«Батько Кіндрат»

Фірма «Брати Яхненки і Симиренко» приносила великі прибутки не лише її власникам. Зиск від її роботи отримували всі навколо – селяни, робітники і навіть тодішня інтелігенція. Передусім варто зазначити, що заводи забезпечували роботою велику кількість людей. Лише на машинобудівному заводі у Млієві працювали 4 тисячі осіб. Усі вони отримували зарплатню, хоча навколо ще було кріпацтво.

«Батько Кіндрат» Яхненко, як його назвав під час зустрічі 1859 року Тарас Шевченко, опікувався цілим робітничим містечком під Млієвом. При заводі було побудовано житло для працівників, лікарню, лазню і магазин. Більшість постійних працівників мали навіть окремі будинки із землею. Більше того, на утриманні заводу були також училище, театр і церква. Скрізь на вулицях були рідкісні тоді газові ліхтарі, і в містечку було проведено водогін.

Крім того, фірма була завжди готова допомогти людям у скрутний час. Під час голоду 1830-го року Яхненки і Семеренко впродовж кількох місяців безкоштовно роздавали борошно майже 10 тисячам селян. Також фірма пожертвувала 10 тис. рублів потерпілим від Кримської війни і надала приміщення під шпиталь для поранених військових під час Російсько-Турецької війни.

Яхненки приятелювали і з українською інтелігенцією. У різні роки їхню фірму відвідували історик Микола Костомаров, вчені Михайло Драгоманов, Костянтин Михальчук, адвокат Дмитро Григорович-Барський, поет Тарас Шевченко та ні. А в 1870–1873 роках у містечку Яхненків жив і працював Павло Чубинський – автор слів державного гімну «Ще не вмерла Україна».